ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМИ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ З ПОЗИЦІЇ ПРАКТИЧНОЇ КОМУНІКАТИВНОЇ ФІЛОСОФІЇ ЯК ЕТИКИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Після максимально можливого на сучасному етапі НТР освоєння природи, людина розширила межі власного «Я» поза себе. Можливо, це пов’язано з тим, що наша цивілізація існує в аристотелівській парадигмі, яка орієнтується на звичаєвість, а не на норму як ідеал, як наслідок - знімається розглядом власних дій як неналежних. Очевидно, саме ця світоглядна установка спричинила таке ставлення до природи,  яке призвело до сучасної екологічної ситуації, що набуває критичного характеру. Давно минули часи міфологічної свідомості, яка змушувала дивитися на природу як святиню. Прірва між нею і людиною невпинно зростала, доки не стала настільки великою, що заважає як природі, так і нашому життю. Лише розуміння власної невід’ємності, нерозривності з природою, допоможе нам знайти істинне місце людства у світі, не переносячи свої повноваження поза їх реальну межу. Лише ставлення до оточуючого світу як до рівного, або й вищого нас, дозволить встановити гармонію, за умови якої наш розвиток направиться у вірне русло – тобто без шкоди природі, а значить і собі.

Нова і незвична для більшості людства картина бачення власних дій формується у другій половині ХХ сторіччя у контексті практичної комунікативної філософії. Де людина (її самототожність) формується внаслідок власної активності, і так само людині відкривається світ. Тобто, за те, яким світ постане для нас, відповідаємо ми самі. Такий підхід до взаємозв’язку людини і природи  формує принципово новий розгляд екологічної проблематики. У етиці відповідальності дії розглядаються як утворювачі норм, тому набувають виняткової значимості для практики, для перетворення світу.

Отже, етика відповідальності в екологічному контексті по-новому ставить питання про роль людини у природі. Тому потреба у новій філософсько-етичній парадигмі,  заснованій на принципі відповідальності, постає необхідною у сфері екології з умовою переорієнтації антропоцентризму в екоцентризм.

Особливо важлива вона для сучасного кризового періоду розвитку цивілізації. Людина, приймаючи відповідальність перед природою, розуміє власну залежність від неї.

Починається розгляд взаємозв’язку людини та природи у контексті етики відповідальності лише декілька десятиріч тому. А саме, із екологічної етики благоговіння Альберта Швейцера, який вперше поставив питання про недосконалість попередньої етики у першу чергу через розгляд нею виключно міжлюдського спілкування. Благоговіння перед життям протиставляється раціональному світогляду. У своїй суті принцип моральності полягає для Швейцера в тому, що у людини виникає благоговіння як перед власною волею до життя, так і будь-чого іншого. Добро – це те, що завжди слугує збереженню і розвитку життя, зло – те, що знищує життя чи йому шкодить. Таке бачення основних моральних категорій на перший погляд здається банальним, але саме у ньому міститься один з перших в історії принцип екологічної етики. Принципово нове ставлення до природи випливає із розгляду Швейцером пізнання через волю до життя, наслідком якого стає певне вище знання. Природа знову розглядається як сфера належного, дечого тотального по відношенню до людини, тобто платонівська парадигма знову набуває значення, щоправда, у новому контексті – екологічному.

Важливо, що кожна частина природи, незалежно від її ролі у нашому житті, розглядається як рівноцінна людині. Тобто, визнається нова для екологічного світогляду роль кожного елементу екосистеми для відповідальної особистості. І, відповідно, особливий ступінь взаємовідношення людини із природою.

Наступним кроком у розробці проблематики екологічної етики відповідальності стала філософія Ганса Йонаса, який осмислює утопічність так званого «підкорення природи» людиною. Ставить питання про неминучу вичерпність природних ресурсів, що загрожує зникненню середовища людського існування. Єдиною можливістю вижити автор бачить покладання принципу відповідальності як основоположного для кожної окремої особистості.

Йонас бореться із двома міфами сучасної цивілізації. Перший – що людство може безкарно підкорювати природу і зневажати нею. Другий – що воно може піднятися до найвищого щаблю технологічного розвитку без надзвичайних негативних наслідків для природи. Серйозність ситуації полягає у такому розширенні технологічних можливостей сучасного суспільства, яке спричинює все більшу масштабність і незворотність його дій. Для убезпечення людини від самої себе необхідне повне переосмислення етики і її трансформація в етику відповідальності. Традиційні етичні категорії недостатні для їх ефективного застосування на практиці із врахуванням розширення модусів впливу цивілізації на природу.

Антропоцентризм, який століттями панував у суспільній свідомості, має бути замінений екоцентризмом, тобто розумінням залежності природи від нас, її вразливості, яке не буде супроводжуватися загарбницькими діями, а навпаки, ставленням до природи із розумінням її необхідності нам. У цьому відношенні, етика відповідальності безпосередньо пов’язана із проблемою «людина-природа». Більш того, відповідальність у Йонаса постає колективною, як розуміння загальносуспільної провини за технологічний розвиток, що призводить до руйнації екосфери.

Основним принципом нової етики має постати страх за майбутнє цивілізації. Передбачувана небезпека дозволить унормовувати дії людини відносно природи. Страх виступає необхідним елементом принципу відповідальності, і має призвести до переоцінки принципових етичних цінностей.

У такому сенсі, поширення в останні десятиріччя настрою «кінця історії», аналіз якого проводить Френсіс Фукуяма, в контексті екологічної проблематики є позитивним для пробудження екологічної свідомості.

Варто звернути увагу на позицію К. Маєр-Абіха, який вперше вводить поняття «спільносвіт» як єдність особистого і суспільного, що виражається у дії. У контексті екології, це означає єдину діяльнісну сферу конструювання навколишнього світу, тобто природи.

Маєр-Абіх виділяє відповідальність за себе та за іншого, при чому надає перевагу останній. Дотримання принципу відповідальності призводить до прагнення зберегти живу природу, що є можливим лише з «воскресінням почуттів». Останні дозволяють проникнути в світи інших індивідів та інших живих істот. Тобто, створити з ними спільносвіт. У світі людини самої по собі є лише людина, якщо ж до нього входить і частина природи, це не дозволяє спричинити їй шкоду. Маєр-Абіх порівнює сучасне ставлення до природи із ставленням європейців до представників інших рас декілька століть тому. Лише зрозумівши рівноцінність і визнавши невід’ємне право на існування всіх форм живого, людина зможе існувати у гармонії з природою.

Отже, переосмислення взаємовідношення людини та природи на засадах практичної комунікативної філософії  - єдиний можливий засіб зміни світоглядної парадигми, і значить, відповідного перетворення статусу природи у рівноцінний людині. А лише співмірність викликає погляд на природу як на мету, а не засіб. Таке нове формулювання етичної настанови Канта набуває нового значення у контексті в етики відповідальності, а саме у її екологічному аспекті, і визначає принципово відмінний від традиційних підхід до екологічної проблематики. Останній руйнує демаркаційну лінію у відношенні «природа – людина», у певній мірі це нагадує повернення до античного погляду на світ, але водночас є принципово новою парадигмою стосовно значення природи для людини і людини для природи.

Література:

1.     Йонас Х. Принцип ответственности. Опыт этики для технологической цивилизации/ Перевод с нем., предисловие, примечания И. И. Маханькова. — М.: Айрис-пресс, 2004

2.     Маєр-Абіх К. Повстання на захист природи. Від довкілля до спільно світу. – Лібра, 2004

Швейцер А. "Благоговение перед жизнью". М., Прогресс, 1992